Меню

Твiр собор

У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім’я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.

Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.

У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.

Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі відбулася важлива подія — Олеся Гончара першим з письменників України обрано почесним доктором літератури університету Альберти (Канада).

У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.

Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.

Буре небо над містом, бурі дими.

Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.

Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах. Якщо о такій порі повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову — уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. Підвелася над гніздом, і між плавкими обрисами куполів вималювався ще один обрис — граціозний, на високій нозі силует.

Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.

Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба. Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть. собори! І вони;, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!

Так буде, студент певен цього.

Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. Медом акацій пахне зачіплянська вуличка Весела. Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт.

Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею, химерною рослинною в’яззю на відбілених місяцем шлакових стінах. Вночі при місяці більше, ніж удень, вражає тебе оце розкошисте зачіплянське бароко з кетяжистих акацій та виноградного буйнолистя. Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього — гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти. Спочиває Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своїх сірих, канючливих клопотів. Міцно спить під наркозом акацій, що аж до відчинених вікон звисають своїм рясним сріблястим суцвіттям. Не видно ні веранд, ні парканів, ні нужників — все повите нічними фантазіями акацій, химер’ям тіней. Тиша, сон і цвіт. Щось є чаклунське в таємничості нічного цвітіння, в місячнім мареві й тиші цих світлих акацієвих ночей. Все у спочинку, тільки дихають повно легені неба та височить над селищем собор, чатує зачіплянські сни й сновидіння.

Повагом чвалає Баглай-студент у своєму трикотажному спортивному костюмі, щось намугикує йдучи. Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли.

Крім Баглая-молодшого, є ще Баглай-старший, ідо за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу відомий більше як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. 3ійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, ніби знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій — лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, історична. Невдовзі після одруження Іван власноручно змайстрував її, щоб можна було вийти увечері й посидіти при тихих зорях з молодою дружиною в парі. Вгадав, видно, Іван вибрати місце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сиділи на колодках. Бо як вечір, так і збіговисько біля лавки, з усієї вулиці — сюди, наче їм тут каша закопана. Цілий вечір товчуться під вікном, на гітарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зі сну, витрішкуватий, злий:

— Ану, киш мені звідси, гайдуряки, варакути! Як ви мені вбрунькалисьі Після зміни й відпочити не дають.

Сьогодні розжене тих брунькачів, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть під вікнами, ніби навмисне випробовуючи Іванів терпець та оту його «дикість», коли від найменшого доторку чоловік уже завівся, уже спалахнув, як порох.

Смотрите так же:  Собор на станции спортивная

Здавна відомо, що заборонений плід — найсолодший. Живе за Баглаями, у бік саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ — уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, — вискакує розкошланий господар по тривозі. Звичайно, після цього нововведення навіть ті, кого раніше й не приманював Ягорів садок, тепер не минали нагоди потрясти кущі — цілу ніч дзвінок у хаті не змовкав. Довелося відмовитись старому від своєї раціоналізації. Те ж саме і з Івановою лавкою.

Зараз лавка вільна, — чи не тому й вільна, що господаря в хаті нема, що нікому вискакувати та полохати? Сама наче запрошує: сядь, студенте, відпочинь після трудів праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.

Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з’явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.

Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок.

— Ловко ж ти вмостився, — подає Вірунька голос із вікна. — І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще. Дітей мені побудиш.

— Мовчу. Співати заборонено. А думати?

— Нагнала якась уже думок?

— Ні, думки мої іншого характеру.

— Якого ж саме, коли не секрет?

— Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?

— Об’яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби». в розумінні класичної тобто. Здорово?

Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається — пахне від неї молочно.

Владимирский собор, Киев

Православный Владимирский собор в Киеве является главным храмом Украинской Православной церкви. Одна из выдающихся святынь столицы поражает своей красотой и величием. Многообразие форм и богатство красок храма не оставляют равнодушными никого, кто здесь побывал. Собор по праву называют большим шедевром религиозного искусства.

История Владимирского собора

Строительство собора началось в 1862 году и продолжалось около 40 лет. Сначала его строили по проекту архитекторов Ивана Штрома и Павла Спарро, которого позже сменил Александр Беретти. В сводке храма также принимали участие зодчие Рудольф Бернгард, Владимир Николаев и Карл Маевский.

Торжественное освящение собора состоялось 20 августа 1896 года, на нем присутствовал император Николай Второй с женой.

В советские времена храм выполнял функции кафедрального собора Киево-Галицкой митрополии, хотя попытки закрыть его были.

В 1992 году Владимирский стал кафедральным собором Киевского Патриархата. Сегодня в храме хранят мощи великомученика Макария и великомученицы Варвары. Ее мощи в Киев привез еще князь Святополк.

Сегодня внутренний и внешний вид храма вдохновляет и завораживает. Собор построен в русском неовизантийском стиле. В плане – шестистолпный трехапсидный храм, однако увенчанный семью куполами. Выполнен по образцу древнерусских храмов эпохи князей Владимира Святого и Ярослава Мудрого.

Ширина строения составляет 30 метров, высота вместе с крестом – 49 метров. На фасаде здания сохранилась великолепная мозаика, выполненная художником Александром Фроловым. Массивные бронзовые двери главного портала украшают литые рельефы с изображением князя Владимира Святого и княгини Ольги.

Внутренняя отделка Владимирского собора не менее впечатляет. Его стены искусно расписаны выдающимися русскими художниками:

  • Михаилом Врубелем;
  • Виктором Васнецовым;
  • Павлом Сведомским;
  • Михаилом Нестеровым;
  • Вильгельмом Котарбинским.
  • Особенно запоминаются композиции Виктора Васнецова, украшающие главный неф собора. Это масштабные исторические произведения:

  • «Крещение киевлян»;
  • «Крещение князя Владимира».
  • А также портреты русских князей:

  • Андрея Боголюбского;
  • Александра Невского;
  • княгини Ольги.
  • Большого внимания заслуживает волшебный образ Богоматери, который также называют «васнецовской Богоматерью».

    Владимирский собор расположен на бульваре Шевченко, 20. Доехать до кафедрального храма можно на метро, ??остановка на станции «Университет». Напротив – Ботанический сад имени академика А. В. Фомина. Также рядом с храмом есть остановка многих маршрутных такси, в частности №5, №8, №9, №17, №24 и другие.

    Багатостраждальний «Собор» Олеся Гончара

    Фронтовий побратим сержанта-мінометника Олеся Гончара, відомий нині російський письменник Михайло Алексєєв, у квіт­ні 1987 року назвав роман «Собор» «багатостраждальним». Чому виникло таке визначення долі твору через 20 років після появи на світ?

    Адже одразу, коли роман було опубліковано в першому номері журналу «Вітчизна» (1968 р.), а потім у ви­давництвах «Дніпро» (серія «Романи й повісті») та «Радян­ський письменник», новий твір Олеся Гончара високо оцінили читачі. Досить схвально відгукнулася критика. Так, Л. Новиченко та С. Шаховський про «Собор» писали як про «твір великого інтелектуального наповнення, пошукового, дискусій­ного плану, гостропроблемний і полемічний».

    Позитивні рецензії критиків та літературознавців, письмен­ників, відгуки читачів були опубліковані в багатьох журналах та газетах. Усі вони дали високу оцінку новому романові Олеся Гончара – твору високої художньої наснаги. У «Соборі» пи­сьменник владно, па повний голос підніс тему боротьби проти духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. З теплими словами звернувся Григір Тютюнник в листі до автора «Собору»: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О. як засичить ота наша ретроградна гидь, упіз­навши сама себе».

    Перегук дзвонів «Собору» линув Україною. Люди читали – і захоплювались, читали – і проймалися почуттям любові до свого талановитого, безсмертного народу, який світлим розумом і чистими козацькими руками подарував майбутнім поколінням українців справжнє мистецьке диво. І раптом – навкруг «Собору» завирувала, заклубочилась чорна хмара брехні й шельмування. Кон’юнктурні критики зчи­нили неймовірний галас, ретельно почали вишукувати всілякі огріхи, яких і близько не було в романі. В газетах зарясніли «відгуки» робітників, селян – трудящих, які, і в руках не тримаючи роману, висловлювали своє «обурення» і проти «Собору» і проти всесвітньо відомого письменника.

    Першу дудку в брудному потоці брехні, паплюження на догоду «начальству» зіграв сумнозвісний академік М. Шамота. Убити інтерес у людей до чудової книжки ніхто не зміг. Тоді хулителі вдалися до випробуваного методу – замовчуван­ня,– вони заборонили навіть згадувати твір Олеся Гончара. «Собор» у перекладі російською мовою мав прийти до читачів зі сторінок журналу «Дружба народов», але київські діячі друкувати роман заборонили (не маючи на те аніякогісінького права!).

    Тінь цієї заборони лежала на «Соборі» майже двадцять років. І тільки тепер, у добу перебудови, перекладений росій­ською та іншими мовами, роман прийшов до читачів. Багато­тисячним тиражем «Собор» вийшов в Україні. І всі читачі переконалися: письменник ще в ту брєжнєвсько-сусловську застійну глухомань порушив проблеми, які з роками виявилися ще більше злободенними. Така могутня сила правдивого слова.

    Композиція «Собору» має виразні ознаки, притаманні також іншим епічним полотнам письменника. Події в романі розгор­таються повільно, без інтригуючих поворотів, адже автора цікавить насамперед внутрішній світ своїх героїв, їх погляди на історичне минуле, сучасність і майбутнє. Чи «населення роману» велелюдне? Ні, кількість героїв у творі невелика і це дало автору вдячну нагоду для яскравішо­го і опуклішого змалювання кожного персонажа. Письменник зображує життя героїв роману в звичному і дорогому для них середовищі. Зачіплянка, заводи за Дніпром, Єльчине село Вов­чуги, мальовниче Скарбне, де в будинку для пристарілих доживає віку заслужений металург Ізот Лобода – «дід Нечуй­вітер, гроза браконьєрів, громадський доглядач «Скарбного».

    Місце дії в двадцяти шести розділах роману обмежене, час дії також не вимірюється десятиріччями. Щоправда, в романну тканину твору органічно вмонтована як спогад Ягора Катратого новела «Чорне вогнище», присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця Запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцін­них пам’яток нашого народу. Тематичні обрії 24-го розділу значно поширшали завдяки вставній новелі «Бхілайське вогнище». Йдеться в ній про «чародійника печей» Івана Баглая та його відрядження до Індії, де він разом з місцевими спеціалістами налагоджує металургійну індустрію, зміцнює інтернаціональну приязнь і порозуміння між народами.

    Тема роману. Збереження духовної спадщини, культури, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, за­хист цих виплеканих творчим генієм поколінь здобутків од по­сягань кар’єристів-висуванців, бюрократів-чиновників, безбатченків-нігілістів. Мрія Олеся Гончара про гармонійне співжиття духовності і прогресу міста й села, особистості й суспільства, історичної та сучасної реальності.

    Образ собору. Серцевиною, своєрідним стрижнем роману є, безумовно, собор, образ собору. Він воєдино об’єднує всі сю­жетні вузли твору. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють.

    . Коли в другій половині XVIII сторіччя з наказу Катери­ни II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам’ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Він зберігся до наших днів і надихав письменника при створенні роману. Образ собору в творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

    У романі собор постав немов живий, як невмируща пам’ять історичного минулого народу, як символ духовного багатства, розкутості й краси. Уже на першій сторінці роману зустрічаємося з ним: «З од­ного краю селища Сага блищить, з другого – облуплений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений собор. » Скільки їх, золотоглавих, знищено динамітом, просто потрощено, спа­лено. в роки сталінського розбою, в роки застійні. Політич­ний зір письменника і серед ночі вчуває «музику його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

    Стоїть собор. Письменник-поет назвав його «довершеним архітектурним витвором», «симфонією пластики». Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!»

    Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор – мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення. Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів.

    Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного за­лежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам’яток минулого, екології в нашому сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

    Микола Баглай. Уже на початку другого абзацу роману мова йде про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він за­коханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор – то його найсвітліша, найповніша любов. Баглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таєм­ниць світу, для нього краса Землі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний СЕІТ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могут­ні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоп­лення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заво­дах нема очищувальної системи, і він поставив перед собою мету сконструювати її – повітря має бути чистим. Це його за­хоплення конструкторське – таки своєрідна поезія,– краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

    Єлька – один з найпривабливіших людських характерів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов’ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зе­ленаві очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспорт­ної дівчини, співчуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бри­гадиру

    Лобода, Образ Володьки Лободи літературознавці називають явищем досить складним і навіть загадковим. У відомій праці «Собор у риштованні» Євген Сверстюк слуш­но зазначає: «Лобода – принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робо­та, вільного від людських цілей, позбавленого стійких кри­теріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати цінності – одним дотиком, одним словом. Як в устах у геніаль­ного поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне. «

    Ізот Іванович Лобода – відомий ще до війни сталевар, чес­на, принципова людина. «Козацька волелюбна душа» – хва­литься Володька. Але синові не відчути того страшного болю, якого завдав батькові, спровадивши його туди, звідки вже єдина дорога – на цвинтар.

    Образ Лободи – Нечуйвітра має глибокий символічний зміст. У ньому живе дух славного козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра-сталевара і нинішнього гро­мадського охоронця Скарбного від губителів природи. Він ві­дійшов у вічність між чистими водами і зеленими плавнями рідного краю.

    Ідейне звучання роману поліфонічне. Письменник зосередив увагу на філософських, історичних, моральних, етичних, еколо­гічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків-руйначів національних святинь, витворених розумом, серцем і руками нашого народу упродовж тисячоліть. У романі досягнуто єдності слова і змісту, високого рівня образно-художньої майстерності.

    Письменник не ставив собі за мету занурюватися в глибини релігійної моралі. Для нього образ храму-собору – це перед­усім нетлінна пам’ятка козацького зодчества. Гончар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотич­ними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»

    Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звер­нений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнува­ли: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом’януть?»

    Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов’язок перед історією і сучасністю, перед мину­лим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національ­ні святині – такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зро­бимо в своєрідну естафету поколінь – ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам’ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

    «Собор», позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну, куль­турну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі роз­вінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттями патріотизму.

    «Собор» – звучить як симфонія величі народу, його творчо­го генію, як високохудожнє слово митця.

    Знаменитий собор нині тримається зовсім не впевнено. (Фото автора.)

    Сама проблема здається прозаїчною — пам’ятник архітектури, що пережив понад два століття, руйнується прямо на очах. Дехто образно називає це п’ятою спробою стерти його з лиця землі. Адже до цього їх було чотири. Перша — рівно через сто років після зведення храму. Тоді його хотіли розібрати і на цьому місці звести кам’яну церкву. На щастя, люди свій храм відстояли. Справа в тому, що, коли в 1773 році самарський полковник Антон Головатий (він, нагадаємо, став першим українським адміралом, який штурмував Ізмаїл), старшини та прихожани на своїй Раді вирішили збудувати нову трипрестольну церкву, однією з визначальних умов цієї будівлі була неприпустимість використання під час її зведення металевих цвяхів. І саме така особливість забезпечила собору «лаври» унікального.

    Відтоді цей шедевр зодчества зазнав багато змін. Через сто з гаком років після його зведення будівлю навіть довелося повністю розібрати. Що цікаво, відновлював собор народний умілець Олексій Пахучий, який, не маючи спеціальної освіти, з відповідальною місією справився блискуче.

    Потім храм довелося відстоювати на початку 30–х років минулого століття, позначених войовничим атеїзмом.

    Дивом уцілів собор і в роки війни. Тоді гітлерівці знищили в Новомосковську практично всі більш–менш значимі кам’яні споруди. А от величний дерев’яний храм не зачепили. Страшна правда з’ясується згодом завдяки синові одного з полків Толі Морозову. Допитливий хлопчина став розбирати дерев’яну підлогу собору, загорівшись нестримним бажанням розшукати під нею підземні ходи. І виявив одразу 32 протитанкові міни. На щастя, вибухівку вдалося знешкодити.

    І, нарешті, пам’ятна кампанія шельмування роману Олеся Гончара «Собор», у якому письменник оспівав храм у Новомосковську. Тодішня влада не лише піддала остракізму класика української літератури, а й хотіла стерти з лиця землі й сам Свято–Троїцький. І тільки потужна хвиля протесту врятувала церкву від такого хижацького діяння. Більше того, собор поставили на реконструкцію, яка, за свідченням настоятеля храму отця Володимира, триває донині.

    За великим же рахунком, реконструкції у повному розумінні цього слова й не було. Влада виділяти кошти не поспішала. На пожертви прихожан змогли залучити фахівців, які зробили висновок щодо стану будівлі. Терміново треба ремонтувати дах, герметизувати щілини й обшивку фасадів, впорядкувати систему водовідведення. Та й неозброєним оком помітно, як храм похилився. Намагання ж виконувати якісь роботи самотужки нерідко наштовхуються на непередбачені проблеми. Зокрема, виявилося, що на стіни собору нанесено 12 (!) шарів фарби, які зняти виявилося дуже непросто.

    Уся надія на «червону лінію»

    На думку фахівців, якщо храм зміцнити зовні, то він може простояти ще років 5—7. Але це, певна річ, теж не вихід.

    Місцева влада такі обсяги роботи, звісно, виконати не в змозі. Міський голова Новомосковсь­ка Віктор Литвищенко та настоятель Свято–Троїцького храму протоієрей Володимир Цешковський ще в травні 2006 року звернулися з проханням до всіх, хто може допомогти у відновленні історичної пам’ятки. Поки що зібрали 250 тисяч гривень. Пошук необхідних коштів триває і безнадійною справою все ж не видається. Справа в тому, що поруч із собором, відразу за мостом через Самару, розташована улюблена багатьма туристична зона, в упорядкування якої є чимало бажаючих вкласти кошти. І саме Свято–Троїцький храм може до цієї інфраструктури вписатися органічно. Колишній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Володимир Яцуба навіть пропонував занести собор до переліку пам’яток, які можна буде показувати гостям футбольного Євро–2012.

    Отож ідеться не просто про відродження храму, а й інфраструктури довкола нього. Мабуть, за щасливим збігом обставин тепер опинився в епіцентрі подій і скромний 53–річний новомосковський підприємець Ігор Самородов, з яким мені довелося познайомитися при підготовці цього матеріалу. Після того, як понад 25 років тому він під час служби в армії став інвалідом другої групи, чим тільки не заробляв собі на життя — і телевізори ремонтував, і годинники. На початку 90–х, коли розпочалася приватизація, Самородов, як власник приватного підприємства «Сім–Сім», першим не лише в місті, а й, мабуть, по всій Східній Україні придбав на аукціоні торговельний комплекс. Цей об’єкт розташований через дорогу якраз навпроти Свято–Троїцького собору — переконливішої «червоної лінії» годі й придумати.

    Тому зовсім небезпідставно Ігор Михайлович тепер намагається грати не останню роль у перебігу подій довкола історичного храму. Зокрема, нині він звернувся безпосередньо до Президента України Віктора Ющенка та прем’єр–міністра Юлії Тимошенко за сприянням у будівництві п’ятиповерхового готельного комплексу, який органічно впишеться до середовища довкола храму, що просто покликаний стати візитною карткою туристичного Присамар’я.

    Свято-Троицкий собор, Новомосковск

    Уже более двухсот лет на площади Победы в городе Новомосковск Днепропетровской области возвышаются зеленые купола уникального Свято-Троицкого собора. Он построен в барочном стиле из дерева и без единого гвоздя. Ведь запорожцы решили, что не годится в храме Господнем в дерево забивать железо. Однако это не помешало собору сохраниться до наших дней, да еще и войти в сотню лучших деревянных сооружений мира.

    История Свято-Троицкого собора

    Строительство собора в Новомосковске (в то время город назывался Новоселицей) начали с довольно практической целью – старая деревянная Свято-Троицкая церковь стала разрушаться, к тому же не вмещала всех прихожан. Поэтому в 1773 году, по инициативе казацкого атамана и полковника Антона Головатого, было решено начать строительство нового собора.

    Деревянный храм построили в течение 1775–1778 годов под руководством мастера Якима Погребняка. Единственным условием, которое поставили казаки, было не использовать железных гвоздей, и мастер его успешно исполнил. Собору повезло, он стал последним казацким храмом, потому что в том же году, когда был заложен его фундамент, императрица Екатерина II издала указ об отмене Сечи.

    В начале 19 века Свято-Троицкий собор отремонтировали, а в 1887 существенно изменили его интерьер и построили рядом колокольню.

    В советские времена церковь постигла судьба многих украинских храмов: в ней открыли склад. Хотя могло быть и хуже, ведь власть была серьезно намерена развалить святыню, считая ее пережитком прошлого. К счастью, народу удалось ее защитить.

    В 2012 году в соборе состоялась капитальная реставрация, во время которой мастера наткнулись на древние росписи стен и оставленные жителями автографы. Сегодня Свято-Троицкий собор входит в список всемирного наследия ЮНЕСКО.

    В отличие от многих деревянных церквей, стены которых имеют естественный цвет, Свято-Троицкий собор окрашен в белый, что делает его внешне похожим на каменную церковь. Храм имеет девять зеленых куполов, увенчанных крестами. Интересно, что если смотреть на церковь снизу вверх, то со всех ракурсов видно будет только восемь куполов.

    Еще одной особенностью храма является то, что он имеет три престола: центральный, освященный во имя Святой Троицы, правый – в честь святых Петра и Павла и левый – в честь святителей Василия Великого, Иоанна Златоуста и Григория Богослова. Кроме престола, в храме практически отсутствует декор, однако как раз этим он и покоряет – своей простотой и естественностью.

    Этот шедевр создан по всем канонам деревянного зодчества. И сегодня остается загадкой, как мастерам того времени удалось достичь такой точности в изготовлении деталей церкви, имея в распоряжении только дерево.

    • Именно Троицкий собор в Новомосковске стал центральным образом романа Олеся Гончара «Собор». В этом произведении он символизирует непобедимый и свободный казацкий дух, объединяющий весь украинский народ.
    • Во время реставрации на одном из брусьев нашли фрагмент старинной настенной росписи «Крестный путь». Вероятно, это часть первоначальной настенной росписи, которая была в храме до реконструкции в 1888 году.
    • На стенах собора можно увидеть и автографы местных жителей, сделанные в первой половине 20 века. Например, такие: «Шура Гончаренко – 1941» или «1913 г. 6 марта Федор Моргунов». Таким образом горожане увековечили память о себе.

    Через Новомосковск курсируют автобусы до Днепра из Харькова, Сум и Полтавы. Найти собор очень просто – он расположен на площади Победы, сразу возле автостанции.

    Смотрите так же:  Земский собор 1613 года таблица